Видатні постаті України

Аскольд і Дір (друга половина ІХ ст.)

Аскольд і Дір — перші київські князі, про яких згадують літописні зводи. Точні дати їхнього життя невідомі, неясним залишається й походження обох князів. Більше всього, обидва вони були дружинниками новгородського князя Рюрика, який самовільно вирушив у 860 році вниз по Дніпру з метою зібрати сили для походу на Константинополь. Дорогою Аскольд і Дір заволоділи невеличким укріпленим містечком Києвом, яке платило данину хозарам, і залишилися там князювати, поступово підкоривши своїй владі племінну спілку полян.

У 866 році, згуртувавши навколо себе сильну дружину, що складалася здебільшого з варягів, князі виступили в похід проти Візантії. Однак поблизу Константинополя раптова буря зруйнувала й потопила більшу частину їхніх кораблів, тож Аскольдові й Діру довелося повернутися до Києва.

Князювання Аскольда і Діра, яке тривало близько двадцяти років, було далеко не мирним. Князям доводилося вести постійну боротьбу з войовничими сусідами — печенігами, дунайськими болгарами, слов’янськими племенами уличів і древлян.

У 882 році під стінами Києва з’явилися воїни князя Олега, спадкоємця нещодавно померлого Рюрика. Олег обманом заманив Аскольда і Діра до свого табору, звинуватив у самовільному захопленні влади, присвоєнні князівських повноважень (обидва вони не належали до князівського роду) і стратив. Літопис стверджує, що Аскольд похований на Угорській горі («Аскольдова могила»), а Дір — біля церкви Св. Ірини у Києві.

Княгиня Ольга

(бл. 920-969)

Політик, глава Давньоруської держави

Після смерті чоловіка, князя Ігоря, Ольга стала першою жінкою, яка правила Давньоруською державою. Вона проводила жорстку політику по відношенню до племен, що підкорялися Києву. З літописів відома історія розправи Ольги зі знаттю древлян — в землях цього племені при зборі данини був убитий Ігор. Після цього за наказом княгині була вдосконалена тодішня фіскальна система: по всій державі були побудовані опорні пункти для збирання данини — погости.

У 957 році княгиня здійснила дипломатичну місію в Константинополь, столицю Візантії. Там вона зустрілася з імператором Костянтином і уклала договір — очевидно, торговий. Пробувши у Візантії більше півроку, Ольга перейнялася досягненнями найсильнішої на той час християнської держави. Того ж року вона прийняла християнство, але поширити нову релігію на своїй батьківщині їй не вдалося.
  

Святослав Ігорович

(бл. 942-972)

Давньоруський князь

Зайнявши київський престол, Святослав значно розширив володіння Давньоруської держави на північному сході і розгромив багатовікового ворога Русі — Хозарський каганат. Під владою Києва виявилися волзькі болгари, землі в нижній течії Волги, Таманський та Керченський півострови (Тмутаракань). А оскільки приєднаними територіями проходили головні торговельні шляхи, це посилило економіку Стародавньої Русі.

Святослав успішно воював з Візантією. Від його першого походу на імперію Константинополь відкупився 15 кентинаріями золота (480 кг). Однак це ненадовго зупинило київського князя, який планував створити велику імперію з землями на Балканах, а столицю перенести на Дунай.

До своєї мети він наблизився у 971 році, коли зайняв кілька болгарських міст і увійшов у Фракію, провінцію Візантії. На мирні переговори з князем прибув тоді сам візантійський імператор Іоанн I Цимісхій і запропонував Святославу велику данину. Уклавши мирний договір з Візантією, Святослав повернув коней на Київ. Біля дніпровських порогів він потрапив у засідку печенізького хана Курі і був убитий.

  

Володимир Святославич (Великий)

(бл. 960-1015)

Політик,
глава Давньоруської держави

Князь Володимир ввів Давньоруську державу в орбіту світової політики і культури. У завойованому Криму він прийняв християнство і зробив його державною релігією. Це дозволило Києву встановити тісні відносини з Візантійською імперією, найбільшою і найрозвиненішою державою на теренах Європи і Близького Сходу.

Релігійна реформа сприяла і державним перетворенням. Посилилася міць Києва на чолі великих територій на адміністративному рівні, чого не було за батька Володимира Святослава, який рідко бував у Києві і все життя провів у походах.

Володимир створив державну раду, до якої, крім бояр — старої спадкової знаті, також входили представники великих міст. Рада була інструментом законодавчої і виконавчої влади.

Володимир — перший глава Київської Русі, який почав карбувати власні монети: златники й срібники. На них, а також на об'єктах державного значення князь велів ставити свій знак — тризуб, прообраз нинішнього герба України.

Ярослав Володимирович (Мудрий)

(бл. 978-1054)

Політик,
глава Давньоруської держави

При великому київському князеві Ярославі Володимировичу максимально розширилась територія Давньоруської держави. Влада Києва простягалася від Чорного до Балтійського моря — з півдня на північ — і від Карпат до Волги — з заходу на схід. Політична і військова міць Давньоруської держави була визнана в Європі. Дочки Ярослава були одружені з королями Франції, Угорщини, Норвегії, Данії, Англії, що в ті часи вважалося своєрідним договором про дружбу і співпрацю.

Князь склав перший у Східній Європі письмовий звід законів — Правда Ярослава. На кілька століть він став основою для системи права сусідніх держав, наприклад Великого князівства Литовського. Ярослав послабив міць правлячої до нього варязької верхівки, наділяючи державними повноваженнями представників місцевих слов'янських еліт.

Мудрим князь вважався в народі завдяки тому, що підніс на світовий рівень культуру і освіту. При ньому виникли школи живопису, кам'яного будівництва і літописання, відкривалися навчальні заклади. При Софійському соборі в Києві була зібрана велика бібліотека.

Нестор Літописець

(1056-1114)

Чернець Києво-Печерського монастиря, літописець

Опис подій часів заснування Давньоруської держави дійшов до наших днів завдяки київському ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Він вважається єдиним відомим інтелектуалом свого часу. Досконало володів грецькою мовою, що дозволило йому вивчити літературу православного світу.

Нестор вважається упорядником Повісті временних літ — збірки наявних на той час літописів, які не збереглися. Відомо, що монах здійснював поїздки у Володимир-Волинський, де вивчав праці місцевих хронікерів.   

Данило Галицький

(1201-1264)

Політик,
державний діяч

У період роздробленості Давньоруської держави князь Данило був найуспішнішим правителем на землях сучасної України. Його князювання припало на драматичні події — нашестя монголо-татар. Данилові довелося вести тонку політику, щоб уберегти свої землі від повного розорення. Він здійснив далеку поїздку в ставку хана Батия, де отримав гарантії безпеки Галицько-Волинської держави.

У 1253 році Данило Галицький, який шукав військової та політичної підтримки на Заході, отримав від папи римського королівський титул.

Під час свого правління він заснував низку міст на своїх землях, які існують донині. Серед них Холм (нинішній Хелм у Польщі) та Львів.


Роксолана

(Анастасія Лісовська)

(1505-1558)

Перша леді Османської імперії

Будучи дружиною султана Сулеймана I, Роксолана впливала на зовнішню політику Османської імперії — найпотужнішої на той час азіатсько-європейської держави. Вона відкривала школи і караван-сараї, фінансувала будівництво мечетей. Вважається, що, пам'ятаючи про свою батьківщину, Роксолана стримувала агресію османського війська щодо українських земель і піклувалася про долю слов'янських невільників і козаків.

За основною версією, Роксолана була дочкою православного священика з Рогатина (нині Івано-Франківська область). Підлітком вона потрапила в полон під час набігу кримських татар і була продана на невільничому ринку в Стамбул. Так вона потрапила в султанський гарем.

Витримавши жорстку конкуренцію серед наложниць, українка стала головною дружиною падишаха. Під час тривалих воєнних походів Сулеймана I вона листувалася з чоловіком арабською та перською мовами.

Багато європейських послів до переговорів з султаном прагнули зустрітися з Роксоланою, щоб викласти прохання своїх правителів. Це нерідко впливало на плани Сулеймана у зовнішній політиці.

Роксолану поховано в мавзолеї мечеті Сулейманіє Джамі разом з чоловіком.

Дмитро Вишневецький
(Байда)

(бл. 1517-1564)

Військовий і політичний діяч

Перебуваючи на службі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, князь Дмитро Вишневецький збудував декілька фортець у нижній течії Дніпра. Приблизно 1552 року власним коштом він заклав фортифікації на острові Мала Хортиця, які поклали початок Запорозької Січі. Тоді ж місцеве козацтво обрало Вишневецького своїм гетьманом.

На чолі козацьких загонів князь Дмитро здійснював походи на Крим і татарські фортеці, розташовані на Чорному морі. Воєнні кампанії Вишневецького були настільки ефективними, що за його ліквідацію взявся сам султан Османської імперії. Козацького гетьмана все-таки спіймали на території сучасної Молдови і потім стратили. Князь Дмитро був дуже популярний у народі і став героєм фольклору, який дійшов до наших днів.

      

Іван Федорович (Федоров)

(1520-1583)

Друкар

 Іван Федорович — один з перших майстрів, які започаткували друкарську справу старослов'янською мовою. Освіту він здобув у Ягеллонському університеті в Кракові, потім брав участь у створенні першої друкарні в Москві. Вважається, що тут Федорович разом з товаришем Петром Мстиславцем видав Апостол — першу друковану книгу в Московській державі. Однак підприємство майстра спалили ченці, а сам він ледве втік.

1572 року Федорович переїхав до Львова, де через два роки видав Апостол, аналогічний московському, та перший східнослов'янський Буквар. Протягом шести років він був на службі у князя Костянтина Острозького. В цей час друкар створив Новий Заповіт, Псалтир, Острозьку Біблію.

Крім релігійних книг, Федорович видав перший світський твір — Сказання про письменаболгарського автора Храбра, в якому викладено історію слов'янської писемності.

     

Костянтин-Василь Острозький

(1526-1608)

Військовий і політичний діяч, меценат

  Князь Костянтин Острозький — найбагатший і найвпливовіший діяч Великого князівства Литовського і засновник першого вищого навчального закладу на території сучасної України і Східної Європи — Острозької академії.

Після Люблінської унії 1569 року він володів багатьма землями на Волині, в Галичині, на Київщині, а також замками в Чехії та Угорщині, щорічний дохід від яких приносив князю мільйон злотих.

Ставши головою Київського воєводства, князь Костянтин будував міста і замки на рубежах зі степом і успішно відбивав набіги кримських татар. Король Сигізмунд ІІІ надав йому привілеї в захисті прав православної церкви та висунення кандидатів на єпископські посади.

У рідному Острозі князь зібрав гурток православних інтелектуалів, у розпорядженні яких була велика бібліотека. Так створювався потужний культурно-освітній центр Острозька академія. Тут же за фінансової підтримки князя заснував друкарню першодрукар Іван Федорович, видавець повного тексту Біблії слов'янською мовою.

Петро Конашевич-Сагайдачний

(ок. 1582-1622)

Військовий і політичний діяч

   Геніальний полководець Петро Конашевич мав настільки сильний вплив у Речі Посполитій, що зміг добитися для України, яка входила до складу Польщі, статусу на кшталт автономії. Причому Сагайдачним він став у Запорізькій Січі: так, від слова сагайдак (сагайдак для стріл), його прозвали козаки за влучність у стрільбі з лука і потім кілька разів обирали своїм ватажком.

Починаючи з 1603 року Сагайдачний на чолі козацьких військ здійснює ряд морських походів проти турків. Він створив найбільшу в історії Запорізької Січі флотилію з 150 невеликих суден-чайок. З їх допомогою він займав турецький порт Трапезунд, здійснював рейди містами в гирлі Дунаю і навіть спалив частину турецького флоту в передмісті Стамбула.

У 1618 році польський королевич Владислав вирішив захопити Москву, щоб коронуватися на тамтешній престол. У похід на Білокам'яну вирушив і Сагайдачний з козацькими полками. А перед початком кампанії зажадав від короля повної адміністративної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. І король погодився.

Пізніше гетьман зробив ще один політичний хід — домігся від Єрусалимського патріарха єпископського сану для декількох українських священиків і відновив Київську митрополію.

Сагайдачний загинув у бою: під час Польсько-турецької війни у 1622 році в битві під Хотином він отримав поранення, несумісні з життям.

   

Богдан Хмельницький

(1595-1657)

Політик, гетьман

  Богдан Хмельницький очолив перше успішне козацьке повстання, метою якого була незалежність українських земель. Він — перший гетьман української держави, що відокремилася від Речі Посполитої.

Син підстарости міста Чигирина, він здобув освіту у Львівській єзуїтській колегії. Вступивши на королівську службу, брав участь у багатьох воєнних кампаніях проти Кримського ханства, Османської імперії та Московської держави. У битві під Цецорою потрапив у турецький полон, звідки через два роки втік.

У Хмельницького був тривалий конфлікт з князями Конецпольскими, які керували чигиринськими землями від імені польського короля. Після того як у Хмельницького відняли родове село Суботів, він вирушив на Запорізьку Січ, де козаки обрали його гетьманом. Звідти він розіслав універсали до народу з закликом до повстання, яке розпочалося 1648 року. А вже наступного року Хмельницький уклав з королем Зборівську угоду, яка визначала територію української держави в кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Під час війни за незалежність Хмельницький уклав тимчасову коаліційну угоду з царем Олексієм, яка тривалий час вважалася актом приєднання України до Московської держави.

      

Петро Могила

(1596-1647)

Церковний і політичний діяч, просвітник

 Зусиллями Петра Могили було досягнуто примирення в суспільстві, яке розкололося після Берестейської унії, коли частина православних церковних ієрархів визнали верховенство папи римського. Хоча Могила був молдавським боярином, а освіту здобув у католицьких школах Польщі, Голландії і Франції, він був відданий православ'ю. Постриг Могила здійснив у Києво-Печерській лаврі і в 30 років став її главою — архімандритом. Тут він налагодив книгодрукування та заснував школу, яка згодом перетворилася на Києво-Могилянську академію — один з найстаріших вищих навчальних закладів України. Вже у ХVIII столітті академія стала одним з найкращих університетів у Європі, де навчалося багато гетьманів, філософів, архітекторів і композиторів того часу.

Згодом Могила був обраний Київським митрополитом, а перед смертю заповів всю свою власність — десять сіл, бібліотеку та 81 тис. злотих — майбутній Києво-Могилянській академії.

Іван Виговський

(бл. 1608-1664)

Гетьман

 Український гетьман Іван Виговський, який отримав булаву після Богдана Хмельницького, знаменитий своїм прагненням домогтися незалежності української козацької держави від впливу Москви. Найбільший його ратний подвиг — розгром російських військ у знаменитій Конотопській битві.

Виговський здобув освіту в Київській братській школі, деякий час працював у судах, а потім вступив на службу до війська Речі Посполитої. Він брав участь у багатьох битвах, потрапив до татарського полону, звідки його викупив Хмельницький. У козацькому війську він зробив блискучу кар'єру — від гетьманського писаря до голови Генеральної військової канцелярії — козацького кабінету міністрів при гетьмані.

Вже як гетьман у 1658 році Виговський укладає вигідний для України Гадяцький договір: козацькі землі входять до складу Речі Посполитої як князівство Руське поряд з Польщею та Литвою.

Однак поступово він втрачає підтримку соратників і вимушено передає гетьманську булаву синові Богдана Хмельницького Юрія. Пізніше намагається повернутися до влади, але програє вибори Павлу Тетері. Його остання політична акція — організація антипольського повстання на Правобережній Україні, яке завершилося для Виговського трагічно.

       

Іван Мазепа

(1639-1709)

Політик, гетьман

Іван Мазепа правив Україною — частиною або повною її територією, що входила до складу Московської держави,— 22 роки. Таким чином він був українським гетьманом найтриваліший термін. Хоча гетьманську булаву Мазепа і отримав завдяки прямому втручанню російських військ, він домігся фактично незалежного правління країною.

При Мазепі в Україні було відреставровано і побудовано безліч будівель у стилі бароко, який панував тоді в Європі. Гроші на це виділялися з гетьманської скарбниці.

Також Мазепа спонсорував навчальні заклади і добився для Києво-Могилянського колегіуму статусу академії. Вона була довгий час єдиним ВНЗ у православному світі, де, крім богослов'я, викладалися курси наук за зразком європейських університетів.

Гетьман провадив тонку зовнішню політику з метою остаточного відмежування України від Московського царства. Але укладений союз зі шведським королем Карлом XII призвів до поразки коаліційних військ під Полтавою і швидкої смерті Мазепи в еміграції.

Біографія гетьмана послужила матеріалом для багатьох письменників, художників і композиторів, таких як Джордж Байрон, Ежен Делакруа, Ференц Ліст.

Пилип Орлик

(1672-1742)

Політик, гетьман

Отримавши гетьманську булаву після смерті Івана Мазепи Орлик підписав документ Договори і постанови, який називають першою українською Конституцією.

Він був обраний гетьманом у 1710 році — після того, як роком раніше коаліційні війська шведського короля Карла XII і гетьмана Івана Мазепи зазнали поразки від російських військ під Полтавою. Тоді понад 4,5 тис. козаків поїхали слідом за своїм ватажком у Молдову, яка тоді входила до складу Османської імперії.

Конституція Орлика — це договір гетьмана з козаками та їхніми старшинами, які підпорядковувалися йому. Згідно з документом, гетьман обмежував свою владу, зобов'язувався регулювати відносини між соціальними групами, а також боротися за політичне й церковне від'єднання України від Московії.

  

Феофан Прокопович

(1681-1736)

Письменник, вчений, богослов

 Феофан Прокопович, видатний український інтелектуал епохи бароко, прославився не тільки на батьківщині — він став однією з найвпливовіших персон при дворі російського царя Петра I.

Прокопович здобув блискучу освіту — спочатку в Києво-Могилянському колегіумі та уніатському колегіумі у Володимирі-Волинському, а потім у Ватикані і навчальних закладах Франції та Німеччини.

Повернувшись в Україну, Прокопович назавжди відрікається від католицизму і починає викладати в Києво-Могилянському колегіумі, для якого створює курс риторики й піїтики. Його ораторську майстерність високо цінували гетьман Іван Мазепа, а також київські сановники Петра І. Причому російський цар запросив Прокоповича до Петербурга, де він зайнявся написанням наукових праць з астрономії, географії та фізики.

Петро сприяв призначенню Прокоповича главою Священного синоду — по суті, Російської православної церкви. Ця посада не заважає вченому брати участь у створенні Російської академії наук і так званої вченої дружини — своєрідної колегії перших російських світських інтелектуалів.

Григорій Сковорода

(1722-1794)

Філософ

Григорій Сковорода першим адаптував твори давньогрецьких філософів для української культури і академічної освіти. Вивчивши твори Платона і його послідовників у Києво-Могилянській академії, він створив на їх основі свою систему поглядів і став одним з найбільш яскравих українських філософів.

Твори Сковороди видали вже після його смерті, проте ще за життя мислителя їх переписували від руки — такими вони стали популярними. А його вірші Всякому місту — звичай і права, всяка тримає свій ум голова були у репертуарі мандрівних музикантів-кобзарів.

Сродна праця — найбільш популярна тема роздумів Сковороди. Філософ вважав, що кожна людина повинна знайти своє призначення в житті і займатися тим, до чого має найбільшу прихильність. Тоді вона зможе бути в гармонії з собою і світом. В іншому разі, коли люди займаються "несродною працею", землю наповнює зло.

Інша тема — нерівна рівність — зображена на сучасній 500-гривневій купюрі. Філософ порівнює Бога з фонтаном, який вирує водою і наповнює нею посудини, що стоять навколо. Хоча в посудин є рівна можливість отримати достатньо води, всім дістається залежно від їх обсягу, а він у кожної різний. У цій метафорі посудини — це люди. Для подолання такої нерівності і потрібно знати свій обсяг, іншими словами, знайти "сродну працю".

Максим Березовський

(1745-1777)

Композитор

Автор першої української опери Демофонті творець класичного хорового концерту народився в Глухові, який тоді був столицею гетьманської України. Зовсім юним Березовський оволодів кількома музичними інструментами, а освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де і почав писати музику.

У Березовського рано сформувався чистий колоритний бас, і його відібрали для придворної капели великого російського князя Петра Федоровича, який жив у передмісті Санкт-Петербурга. Тут талановитий українець співав сольні партії в італійських операх для російської аристократії.

У 1769 році його направили вчитися в Болонську музичну академію. В Італії Березовський провів п'ять років, і тут же, в Ліворно, відбулася прем'єра його знаменитої опери. Академію він закінчив з відзнакою і повернувся в Петербург керувати придворною капелою. Однак контраст між ставленням до музикантів в Європі і Росії спричинив у Березовського нервовий розлад, через що він рано пішов з життя. Лише невелика частина його творів збереглася до наших днів, втім, усі вони відомі в світі.

   

Дмитро Бортнянський

(1751-1825)

Композитор

 Дмитро Бортнянський, класик української музики, вважається в цій царині першовідкривачем: він першим став писати великі класичні концерти для двох хорів. Також Бортнянський є автором шести опер, відомий як талановитий співак і диригент.

Він народився в гетьманській столиці — Глухові, а початкову музичну освіту здобув у школі, заснованій номінальним правителем України Кирилом Розумовським. За відмінні вокальні дані був відібраний у капелу при дворі князя Павла, сина Катерини ІІ. Кілька років прожив в Італії, де навчався музиці в тамтешніх композиторів. У венеціанському театрі Сан-Бенедетто його перші опери Креонт і Алкід мали великий успіх.

Повернувшись до Петербурга, Бортнянський став придворним капельмейстером, а також був призначений цензором всіх духовних творів, створюваних на території російської імперії. Його опера Сокіл — перша, написана українцем і поставлена в Петербурзі.

Російські музикознавці вважають, що музичні прийоми Бортнянського пізніше будуть використовувати у своїх творах Михайло Глінка, Олександр Бородін і Петро Чайковський. Причому останній стане редактором повного 10-томного видання творів Бортнянського.

Артем Ведель

(1767-1808)

Композитор, диригент, співак

 Українець Артем Ведель — один з небагатьох композиторів світового рівня, який не написав жодного світського твору. Вся його музика — близько 80 творів, серед яких 20 духовних концертів,— має релігійну складову. Причому, на думку фахівців, саме Ведель підніс український багатоголосий хоровий спів до вершин світового музичного мистецтва.

Він здобув музичну освіту в Києво-Могилянській академії та ще студентом керував академічним хором. А свій перший великий твір — Літургію Іоанна Златоуста — Ведель написав, коли йому ледь виповнилося 18 років.

По закінченні навчання Веделя запросили в Москву, де він керував церковними капелами, які перебували у віданні генерал-губернатора. Потім композитор очолював капелу при штабі Українського піхотного корпусу в Києві, а потім організовував хор і оркестр Харківського намісництва.

У Києві він продовжував писати музику і роздумувати про Бога — на деякий час навіть став послушником Києво-Печерської лаври. Розмірене життя музиканта-ченця змінило бездоказове звинувачення в тому, що Ведель назвав царя Павла I вбивцею. Тоді Веделя оголосили психічно нездоровим, і останні дев'ять років життя музикант провів у божевільні. Лише під кінець життя батькові вдалося забрати його додому.

Іван Котляревський

(1769-1838)

Поет, драматург

  Поема Івана Котляревського Енеїда — перший твір, написаний полтавським діалектом, що став основою для формування української літературної мови. В Енеїді античні герої зображені в образах козаків, що сприяло широкій популярності поеми.

У 1796 році літератор, який закінчив духовну семінарію і був домашнім учителем, вступає на службу в Сіверський карабінерскій полк. Потім він бере участь у Російсько-турецькій війні, а під час походу Наполеона на Росію йому було доручено сформувати 5-й Український козачий полк, за що він отримав звання майора.

Причому Котляревський поставив умову, що цей підрозділ після війни залишиться постійним українським військовим формуванням. Однак умову не було виконано.

Пізніше Котляревський керував Полтавським вільним театром і навіть написав для нього п'єсу Наталка Полтавка і водевіль Москаль-чарівник, які поклали початок українському музично-драматичному театру.

   

Микола Гоголь

(1809-1852)

Письменник

 Микола Гоголь визначив головні теми російськомовної літератури на два століття вперед — хабарництво у владі, недоумкуватість чиновників, провінційну обмеженість суспільства. Уродженець Сорочинців на Полтавщині, Гоголь ввів у світову культуру український романтичний фольклор, насамперед демонологію, видавши збірку новел Вечори на хуторі поблизу Диканьки.

Першим твором Гоголя, з яким ознайомився імператор Микола I, стала комедія Ревізор, поставлена в 1836 році. Сам автор залишився незадоволений виставою. Його задум був майже авангардистським. Адже фінальна німа сцена, коли всі герої застигають, дізнавшись, що в місто приїхав справжній ревізор, задумана тривати не менше десяти хвилин. Таким чином публіка повинна була опинитися в замішанні, замислитися і зрозуміти, що корупція — головна тема п'єси — проблема кожного.

Але й без цього Ревізор сподобався цареві, який після перегляду сказав: “Ну і п'єса! Всім дісталося, а мені більше за всіх!" Самодержець велів подивитися комедію всім своїм міністрам.

Головний твір Гоголя — поема Мертві душі — не менш гостра сатира, актуальна досі. Чого варте зауваження про чиновника, у якого "дивись, і з'явився десь на околиці міста будинок, придбаний на ім'я дружини".

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Поет, прозаїк, художник

 Ім'я Тараса Шевченка стало для багатьох поколінь українців символом свободи, його філософія — національною ідеєю, а твори — обов'язковою частиною гуманітарної освіти. За значущістю для співвітчизників його поетичну збірку Кобзар літературознавці прирівнюють до Євангелія.

Багато пісень на вірші Шевченка стали народними, серед них — Реве та стогне Дніпр широкий, яка в радянські часи вважалася неформальним національним гімном. Також Шевченко створив поетичну інтерпретацію історії України: у віршах і прозі написав безліч творів про реальне життя своїх сучасників.

Великий український поет покинув батьківщину в 15-річному віці, більшу частину життя розмовляв російською мовою, а в Україну повернувся лише на нетривалий час — 2,5 роки. Він закінчив художню академію в Санкт-Петербурзі та здобув популярність у Російській імперії як живописець і графік.

У той час Шевченко був кріпаком, і пітерський художник Карл Брюллов разом з літератором Василем Жуковським організували лотерею, кошти від якої дозволили Шевченку здобути свободу.

Сьогодні великий українець — один з найбільш видаваних у світі авторів. Його Кобзар було перекладено на 100 мов світу, а пам'ятники Шевченку стоять у 35 країнах. Загалом їх 1.384. Це найбільша кількість монументів, встановлених культурному діячеві.

Платон Симиренко

(1821-1863)

Підприємець, філантроп

  За своє коротке життя — лише 42 роки — Платон Симиренко зумів здійснити науково-технічну революцію всеукраїнського масштабу. Випускник Паризького політехнічного інституту, Симиренко прийняв у керування від батька торговельну фірму Брати Яхненки і Симиренко та перетворив її, за сучасними мірками, у зразковий промисловий холдинг.Зробивши ставку на цукрову промисловість, молодий підприємець збудував перший у Російській імперії паровий завод, обладнаний новітніми технологіями. Для його обслуговування він залучив західноєвропейських інженерів, а українцям, які працювали на підприємстві, забезпечив небачений для часів кріпацтва "соціальний пакет".

Розвиваючи свою справу, Симиренко побудував і перші в Україні пароплави — Українець і Ярослав, відкривши експортні шляхи українському цукру. Він також увійшов в історію як один з найвидатніших вітчизняних філантропів — саме за гроші Симиренка було видано перший Кобзар Тараса Шевченка.

   

Михайло Драгоманов

(1841-1895)

Історик, фольклорист, громадський діяч

  Михайло Драгоманов — перший український вчений, який заявив світовій спільноті про утиски української мови і культури в Російській імперії. Цьому була присвячена його доповідь на Паризькому літературному конгресі 1878 року. Двома роками раніше імператор Олександр ІІ підписав так званий Емський указ, згідно з яким заборонялося ввозити в Російську імперію і видавати книги українською мовою, ставити українські театральні вистави, друкувати ноти з українськими текстами і викладати українською.

Драгоманов закінчив Київський університет і згодом викладав у ньому історію. Він організував культурно-просвітницьке товариство Стара громада. За участь у ньому був виключений з університету і вимушено емігрував до Європи.

Останні роки життя Драгоманов провів у болгарській столиці Софії, куди був запрошений до місцевого університету на посаду професора історії.

Микола Лисенко

(1842-1912)

Композитор, піаніст

Опери Наталка Полтавка і Тарас Бульба, написані Миколою Лисенком, вже півтора століття не сходять зі сцен українських театрів, а їх автор є основоположником української оперної і симфонічної музики.

Хоча Лисенко закінчив природничий факультет Київського університету, завдяки своїм здібностям піаніста-віртуоза він зробив кар'єру музиканта. Втім, він отримав музичну освіту в Лейпцигу, а оперному мистецтву навчався в Петербурзі у Римського-Корсакова.

Композитор перебував у культурно-просвітницьких організаціях, які пропагували українську культуру на батьківщині і в Європі. Під час своїх закордонних поїздок він давав концерти, виконуючи власні обробки народних пісень. Тодішня критика порівнювала його манеру гри з такими віртуозами, як Ференц Ліст і Фредерік Шопен.

У 1872 році, коли в Києві відбувся перший виступ українського музичного театру, для прем'єри була обрана опера Чорноморці, музику до якої написав Лисенко.

Іван Пулюй

(1845-1918)

Фізик, громадський діяч, перекладач

Іван Пулюй винайшов пристрій для медичних досліджень за допомогою рентгенівського випромінювання. Автор цієї інноваційної технології народився в Гримайлові під Тернополем на території Австро-Угорщини, закінчив Віденський університет і потім працював у ньому. Листуючись з колегою з Німеччини Вільгельмом Рентгеном, він ділився своїми науковими експериментами. Зрештою німець запатентував пристрій з Х-випромінюваннями, хоча і знав, що 12 роками раніше його винайшов українець.

Пулюй тісно спілкувався з українськими літераторами. Разом з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким переклав з давньогрецької мови на українську Євангеліє, яке за допомогою Пулюя було видано у Львові.

Ще студентом він створив одну з перших громадських організацій українців Австро-Угорщини — Віденську Січ. А коли став професором Празького університету, відкрив фонд підтримки українських студентів. Він першим сформулював тезу: "Незалежна Україна — ключ до зали мирної Європи". У ХХ столітті її повторить держсекретар США Збігнєв Бжезінський, і він стане одним з принципів глобальних міжнародних відносин.

За два роки до смерті Пулюй отримав запрошення стати міністром освіти Австро-Угорщини, але відмовився через стан здоров'я.

Ілля Мечников

(1845-1916)

Біолог

 Нобелівська премія Іллі Мечникова, отримана ним у 1908 році за відкриття механізмів імунітету, стала першою в історії нобелівкою, яку Україна може записати і на свій рахунок. Видатний вчений-біолог народився в Харківській губернії, закінчив місцевий університет і довгий час працював в Одесі професором в університеті (зараз він носить ім'я Мечникова) і очолював першу в Російській імперії бактеріологічну станцію.

У 1883 році саме в Одесі Мечников зробив доповідь про своє головне відкриття — фагоцитоз, процес поглинання клітиною чужорідних об'єктів, завдяки якому формується імунітет. Крім того, вчений залишив найважливіші світові напрацювання в галузі мікробіології, ембріології, цитології, боротьби з туберкульозом, а також створив власну теорію про старіння організму.

Коли в 1887-му Мечников вирішив покинути Росію, в Європі перед ним були відчинені всі двері: до кінця життя учений працював у паризькому Інституті Луї Пастера.

Богдан Ханенко

(1849-1917)

Меценат, колекціонер

   Нащадок славного роду козацьких старшин, Богдан Ханенко зумів посісти в українській історії ще більш значуще місце. Вітчизняні музеї зобов'язані йому багатою колекцією предметів мистецтва і археологічних знахідок, які Ханенко разом з дружиною Варварою збирав усе життя і заповідав Україні. Причому дівоче прізвище Варвари Ханенко — Терещенко, вона походить з роду відомих українських цукрозаводчиків і меценатів.

Успішний бізнесмен і дипломований юрист, який довгий час працював у Петербурзі й Варшаві, Ханенко методично скуповував світові шедеври живопису не тільки в Російській імперії, але і в Австрії, Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Саме він став головним ідеологом і "двигуном" створення Київського художньо-промислового і наукового музею — зараз це Національний художній музей України. Ще за життя він подарував йому всю свою унікальну археологічну колекцію — меценат власним коштом проводив розкопки в Київській губернії.

Марія Заньковецька

(1854-1934)

Актриса

 Розквіт української драматургії на межі XIX–XX століть вимагав яскравих образів і на сцені. Обличчям нового театру стала Марія Заньковецька — одна з кращих актрис в історії України та всієї Східної Європи. За роки роботи в провідних українських трупах того часу — у Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського — Заньковецька зіграла більше 30 ролей, практично всі — не в класиці, а в п'єсах українських драматургів, написаних у ті роки.

Незважаючи на важкі цензурні умови для вітчизняного театру в царській Росії, актриса була дуже популярна, і її гастролі в Москві і Санкт-Петербурзі мали великий успіх. Гра Заньковецької підкорила навіть імператора Олександра III, і ще довгі роки актрису кликали до себе провідні російські театри — втім, безуспішно.

Вона зробила величезний внесок у розвиток театру в Україні: разом з Садовським створила у Києві перший український стаціонарний театр (1907), керувала Народним театром у Ніжині (1918), брала участь у заснуванні Народного театру в Києві (1918).

Іван Франко

(1856-1916)

Літератор, публіцист, громадський діяч

 Для української культури, що довгий час розвивалася не завдяки, а всупереч, Іван Франко став безпрецедентно знаковою фігурою. Талановитий поет, прозаїк і драматург, який ледь не отримав Нобелівську премію з літератури, Франко, по суті, створив український аналог бальзаківської Людської комедії — відобразив Україну свого часу в цілій серії соціально-психологічних творів. Також багато його поетичних творів для прихильників незалежної України стали програмними. А історичну прозу Франка відносять до національної класики першого ешелону.

Досконало володіючи багатьма мовами, він переклав на українську десятки зразків світової літературної класики, причому багато з них отримали український переклад вперше: від Гомера, Данте й Шекспіра до Гете, Міцкевича і Золя. Як етнограф Франко упорядкував тонни фольклору, опублікував низку найважливіших робіт з теорії літератури, історії, економіки України та філософії, був одним з провідних публіцистів свого часу.

Франко-політик стояв біля витоків перших українських партій, наполягаючи на розширенні політичних прав українців та їхньої культури — недарма ще замолоду його тричі заарештовували. А всупереч думці багатьох українців-галичан, письменник наполягав на єдності всіх українських земель і закликав не ділити українців на "галицьких" чи "буковинських".

Микола Пимоненко

(1862-1912)

Художник

 Таланту Миколи Пимоненка пощастило бути оціненим ще за життя. Майстер побутового живопису, який у своїх картинах відобразив не статично-пейзажну, а живу Україну, Пимоненко був відомим художником у всій Російській імперії.

Академік петербурзької Академії мистецтв, він став членом знаменитого об'єднання художників-"передвижників", регулярно брав участь у міжнародних виставках — у Берліні, Парижі, Мюнхені, Лондоні. На одному з паризьких художніх салонів його робота Гопак була удостоєна золотої медалі, її навіть викупив Лувр.

Пимоненко, який здобув початкову художню освіту в Київській рисувальній школі у знаменитого Миколи Мурашка, більшу частину життя провів у Києві, виїжджаючи в околиці міста на етюди. Чимало він зробив і для розвитку мистецтва в Україні — стояв біля витоків Київського художнього училища, а також викладав графіку в Київському політехнічному інституті.

Володимир Вернадський

(1863-1945)

Вчений-природознавець, філософ

 Володимир Вернадський став першим президентом української Академії наук (УАН), створеної 1918 року в Києві за гетьмана Павла Скоропадського. Він очолював УАН три роки. За цей час було створено основні інститути академії та наукова бібліотека — найбільша в нинішній Україні.

Хоча наукова діяльність Вернадського проходила переважно в Росії, він з ентузіазмом прийняв незалежність України в 1917 році.

Вернадський організовував безліч геологічних експедицій — від Уралу до півдня України — з вивчення природних ресурсів. Він першим у Російській імперії звернув увагу на необхідність досліджень радіоактивних мінералів, тому його вважають ідеологом і засновником атомної енергетики України і Росії.

Вчення про ноосферу — найважливіша науково-філософська теорія Вернадського — залишається актуальною і досі. Ноосфера — сукупність всіх умов на планеті, що існують у взаємодії. Це вчення важливе для розуміння того, як людство може використовувати сферу неживої природи і біосферу для того, щоб відновлювати їх і жити в гармонії.

Владислав Городецький

(1863-1930)

Архітектор

 Владислав Городецький прожив у Києві три десятиліття, спроектувавши і побудувавши для цього міста будівлі, які зробили його неповторним. Серед його творів — Національний банк, Художній музей, костел Святого Миколая, Будинок з химерами та інші будови, які сьогодні стали найбільш яскравими пам'ятками Києва в області архітектури.

Причому в Городецького був власний цементний завод Фор, що дозволило йому вільно втілювати найбільш новаторські ідеї.

Також архітектор керував відділом містобудування Київської міської думи. Він відповідав за проектування вулиць і затверджував проекти оригінальних будівель для Києва. Крім того, Городецький проектував будівлі для Умані, Черкас, кількох міст Польщі. Потім його запросили працювати в Тегеран, і для цього міста він створив свої останні споруди.

Ольга Кобилянська

(1863-1942)

Письменниця

  Одна з перших феміністок в українській літературі та суспільному житті, Ольга Кобилянська була визнаним майстром психологічної прози. У своїх новелах, оповіданнях і повістях Кобилянська відобразила проблеми української інтелігенції свого покоління і картину життя буковинських сіл.

Її повістю Земля захоплювалися кращі письменники того часу, включно з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою та Іваном Франком. Причому останній назвав цей твір "документом способу мислення нашого народу".

Особисте життя письменниці не склалося. Довгий час тривав її роман з письменником Осипом Маковеєм — переважно в листах. Однак шлюбом ця історія так і не завершилася.

 

Михайло Коцюбинський

(1864-1913)

Письменник

  Серед вітчизняних класиків фахівці вважають Михайла Коцюбинського одним з найбільш недооцінених масовим читачем. Крім Тіней забутих предків — шедевра про душу і побут українських гуцулів, Коцюбинський привніс в українську літературу ще й абсолютно новий, модерністський стиль письма..

Письменник мав чудову освіту, знав дев'ять мов, у тому числі циганську. Він був знайомий з багатьма знаменитостями свого часу, дружив з композитором Миколою Лисенком, а коли поїхав лікувати туберкульоз на Капрі, зупинявся там у Максима Горького.

Коцюбинського називали письменником-імпресіоністом — як і художники цього напряму, свої оповідання та новели (Цвіт яблуні, Intermezzo та інші) він створював з десятків секунд-мазків-відчуттів, що було свіжим і новим для літераторів того часу. До того ж Коцюбинський був блискучим майстром психологічного оповідання і, крім сюжетів з історії України (Fata Morgana, Дорогою ціною), звертався до рідкісних для української літератури тем — наприклад, досліджував особистість ката в оповіданні Persona grata.

Андрій Шептицький

(1865-1944)

Предстоятель Української греко-католицької церкви

 Очолюючи Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) у найскладніші для України роки, митрополит Андрей Шептицький зумів зробити її не тільки релігійним, але й культурним, суспільним та економічним центром.

Нащадок відомого дворянського галицького роду і доктор права, Шептицький прийняв чернечий сан у 1888 році. (Церковна діяльність дозволила йому стати однією з найбільш авторитетних фігур у всій Східній Європі.

Він провів реформу богословської освіти, заснував Львівську богословську академію (єдиний український ВНЗ на території Польщі на той момент), звідки надсилав найкращих студентів на навчання за кордон. При Шептицькому в УГКЦ вперше почали використовувати живу українську мову в літургіях.

Володіючи чималими статками, Шептицький став меценатом. Його коштом або за його сприяння було відкрито Національний музей у Львові з величезною колекцією ікон, бібліотека, народна лікарня, кілька гімназій, Земельний банк і кредитна спілка. Також Шептицький опікувався молодими українськими художникам, заснувавши для них спеціальну стипендію.

Михайло Грушевський

(1866-1934)

Історик, політичний діяч

  Михайло Грушевський знаменитий як творець першого фундаментального дослідження з вітчизняної історії — Історія України-Русі. Ця праця зайняла у Грушевського три десятиліття, причому на ці роки припав і час створення Української Незалежної Республіки, коли вчений був головою першого національного парламенту — Центральної Ради.

Грушевський закінчив Київський університет, у 28 років став професором всесвітньої історії Львівського університету. Через два роки його обирають головою Наукового товариства імені Тараса Шевченка — своєрідної української академії наук на території Австро-Угорщини.

З початком Першої світової війни вчений опинився в Києві, де його заарештовують за проавстрійські погляди. Три роки він провів у засланні в Казані, Симбірську, а потім поїхав у Москву.

1917 року Грушевський отримав можливість повернутися до Києва, де його до того часу вже заочно обрали головою Центральної Ради. На цій посаді він працював над Конституцією України та підписав чотири універсали — останній проголошував незалежність країни.

Коли в Київ прийшли більшовики, Грушевський жив у Празі, а потім у Відні. Але в 1924 році він знову повертається до Києва. З початком сталінських репресій влада починає підозрювати його в керівництві неіснуючим Українським націоналістичним центром. Вченого не розстрілюють тільки тому, що він помирає від хвороби.

Богдан Кістяківський

(1868-1920)

Правознавець, філософ, соціолог

  Богдан Кістяківський — блискучий представник української інтелігенції на межі ХІХ-ХХ століть, чий професійний ентузіазм і національна свідомість випереджали свій час на багато років. Трактати у галузі теорії права та соціології і філософські роботи Кістяківського стали найважливішою віхою вітчизняної та європейської науки. Його концепція правової держави, уявлення про громадянське суспільство та національний суверенітет актуальні і сьогодні.

За проукраїнські погляди та участь у студентських підпільних гуртках Кістяківського виключали з трьох університетів Російської імперії, однак він отримав чудову освіту в Берлінському та Страсбурзькому університетах. В останньому захистив дисертацію Суспільство та індивідуальність, яка стала відомою у німецькому філософському середовищі.

Крім того, Кістяківський був одним із засновників української Академії наук, викладав у Київському університеті та очолював київську філію Спілки визволення — таємної організації, яка мала намір обмежити самодержавство в Російській імперії.

Леся Українка

(1871-1913)

Поетеса

 Єдиним чоловіком у всій Україні одного разу назвав Лесю Українку Іван Франко, відзначивши, що їй немає рівних серед вітчизняних поетів-сучасників. Класик не перебільшував. Леся Українка, якій доля відвела лише 42 роки життя, збагатила українську поезію, абсолютною досконалістю форми, різноманітністю загальнолюдських тем та безліччю віршованих жанрів.

Її драматичні поеми (Камінний господар, Одержима, Кассандра та інші) знову і знову ставлять на вітчизняних сценах театрів, а знаменита драма-феєрія Лісова пісня дала Україні цілий культурний пласт — за її мотивами поставлений балет і безліч театральних версій, знято кілька екранізацій.

Незважаючи на тяжку хворобу — кістковий туберкульоз — поетеса відрізнялася колосальною працездатністю і силою духу, що стало одним з головних мотивів її лірики. Леся Українка володіла кількома мовами і була одним з найкращих перекладачів в українській літературі: перекладала Генріха Гейне, Адама Міцкевича, Віктора Гюґо, Гомера та інших світових класиків.

Василь Стефаник

(1871-1936)

Письменник

 Новели Василя Стефаника приголомшили українське літературне середовище початку ХХ століття. Він став першим вітчизняним письменником-експресіоністом: його лаконічні, пронизливі замальовки-трагедії з життя українських селян відобразили одночасно драму всього народу і трагедію людської особистості.

За життя письменник видав п'ять збірок оповідань, і всі вони викликали подив критики того часу, публікувалися в Канаді та Чехії.

Стефаник був активним членом Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої вітчизняної політичної сили, яка об'єднувала весь цвіт інтелігенції та наполягала на самоврядуванні України. Як делегата від РУРП письменник у 1908-1918 роках був депутатом австрійського парламенту, де відстоював права українців та інших народів на самовизначення.

Іван Піддубний

(1871-1949)

Борець, атлет, артист

  Виходець з роду запорізьких козаків, Іван Піддубний прославив своїх предків на всю планету. Билинний силач, перший шестиразовий чемпіон світу з греко-римської боротьби, він уславився як феноменальний атлет і не програв жодного турніру в своєму житті, хоча завершив виступи в 70-річному віці.

І на борцівському килимі, і на арені цирку, і під час персональних гастролей Піддубний мав величезний успіх у публіки. Український силач, який здолав найсильніших борців світу, підкорив чотири континенти і більш півсотні міст, зокрема у США та Західній Європі.

До речі, коли в СРСР йому видали паспорт з національністю "русский" і написаним по-російськи прізвищем, атлет, який народився на Полтавщині, власноруч змінив свої дані в документі на "Піддубний" і "українець".

Соломія Крушельницька

(1872-1952)

Оперна співачка

 Її голосу аплодували найкращі концертні зали світу і кілька континентів: у розквіті своєї слави українка Соломія Крушельницька підкорила оперні театри всієї Західної Європи, Польщі, Росії і навіть екзотичних Єгипту, Чилі та Аргентини. В її репертуарі були головні партії в найбільш знакових операх — Аїді Джузеппе Верді, Кармен Жоржа Бізе, Євгенії Онєгіні та Піковій даміПетра Чайковського.

У 1904 році саме Крушельницька врятувала знамениту Мадам Батерфляй Джакомо Пуччіні — після дебютного провалу на сцені композитор допрацював оперу і довірив українці головну партію. Цього разу твір мав величезний успіх і з того часу не сходить зі світових сцен.

Після відходу з опери Крушельницька так само успішно виступала з концертами в Європі та Америці, незмінно включаючи у свої програми українські пісні. Останні роки співачка прожила у Львові — місті своєї юності, де вона закінчила консерваторію і досягла перших сценічних успіхів.

Павло Скоропадський

(1873-1945)

Політичний діяч

 Павло Скоропадський, нащадок старого українського дворянського роду, збудував блискучу військову кар'єру, беручи участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. А під час революційних подій в Україні у 1917 році делегати з'їзду Вільного козацтва в Чигирині обрали його своїм отаманом.

Йому були чужі соціалістичні ідеї Центральної Ради, першого українського парламенту. А після більшовицького перевороту в Петербурзі він погодився з першими універсалами нової влади про незалежність України.

У лютому-березні 1918 року російські більшовики вдерлися в Україну і на три тижні зайняли Київ. Центральна Рада евакуювалася з міста, і незабаром туди увійшли німецькі війська, за підтримки яких Скоропадський проголосив себе гетьманом України.

За сім з половиною місяців гетьманату в країні встановилася економічна стабільність. Скоропадський відкрив Академію наук, Національний історичний музей, бібліотеку, українські університети в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських шкіл, для яких було видано кілька мільйонів підручників рідною мовою.     

Олександр Мурашко

(1875-1919)

Живописець

 Один з перших українських імпресіоністів, Олександр Мурашко був знаменитістю не тільки на батьківщині, але і в Європі, куди до Жовтневого перевороту 1917 року він часто їздив і навіть жив там по кілька років. Втім, початкову художню освіту він здобув у школі малювання свого дядька — відомого художника Миколи Мурашка. Це дозволило йому вступити до Петербурзької художньої академії в клас Іллі Рєпіна, який дуже симпатизував Україні.

Потім він знайомився зі світовим живописом в Європі, а повернувшись до Києва, своїми роботами привернув увагу широкої публіки і художників-початківців. У 1913 році Мурашко відкриває студію на горищі першого "хмарочоса" в Російській імперії — 11-поверхового будинку Гінзбурга на вулиці Інститутській у Києві. Багато молодих художників мріють стати його учнями.

Після створення Української Народної Республіки Мурашко бере участь у заснуванні Української академії мистецтв — про це він давно мріяв. Він загинув від кулі більшовицького патрульного, оскільки порушив комендантський час.

   

Микола Леонтович

(1877-1921)

Композитор

 Завдяки Миколі Леонтовичу весь світ на Різдво співає український Щедрик, в англомовному варіанті відомий як Carol of the Bells. Його обробку композитор обмірковував протягом усього життя — відомі п'ять редакцій хорових розспівів пісні.

Музичну освіту Леонтович здобув у семінарії Кам'янця-Подільського. Потім працював учителем у селі Чуків (зараз Немирівський район Вінницької області). Там він створив самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував оброблені їм народні мелодії.

У 1904 році композитор їде працювати вчителем в Донбас на залізничну станцію Гришине (нині Красноармійськ Донецької області). Тут він створює хор з робітників, для якого пише свої перші твори.

У 1917 році з проголошенням Української Народної Республіки Леонтович переїздить до Києва. Тут він створює свої перші симфонічні твори, починає писати оперу На русалчин Великдень. А після приходу до влади більшовиків виїжджає в Тульчин (нині — райцентр Вінницької області), де засновує музичну школу. У 1921 році його життя трагічно обривається: чекіст, який попросився переночувати у композитора, пограбував будинок і застрелив господаря.

Казимир Малевич

(1879-1935)

Художник

Уродженця Києва Казимира Малевича історики мистецтва відносять до вищого ешелону художників-авангардистів, його виставки приймають найкращі музеї планети, а картини стають топ-лотами аукціонів. Так, у 2014 році ретроспектива робіт Малевича пройшла в знаменитій британській галереї Тейт Модерн, а кілька років тому його полотно Супрематична композиція пішла з молотка на аукціоні Sotheby's за $60 млн. Це один з рекордних продажів для художника пострадянського простору.

Малевич, який підносив безпредметний живопис, заснував новий її напрямок — супрематизм — і став впливовим теоретиком мистецтва. Обґрунтуванню своїх робіт він присвятив не менше часу, ніж їх створенню, і ще за життя був визнаний одним з провідних світових авангардистів. Його виставки проходили у Варшаві, Берліні, Відні.

Художник, який часто називав себе українцем, народився в польській родині в Києві й частину життя працював в українській столиці, де спочатку навчався в Київській рисувальній школі, а пізніше викладав у Київському художньому інституті. Втім, найвідоміша робота Малевича Чорний квадрат зберігається у Третьяковській галереї в Москві.

Симон Петлюра

(1879-1926)

Політичний діяч

Симон Петлюра, колись літературний і театральний критик, зробив карколомну кар'єру: він став головою першого революційного уряду Української Народної Республіки (УНР). Раніше він очолював міністерство військових справ УНР і був організатором збройних сил республіки в 1918 році.

А почав політичну кар'єру Петлюра з публіцистики. Під час Першої світової війни він пише програмну статтю Війна і українці, в якій відстоює необхідність отримання великих політичних і культурних прав для українців у межах Російської імперії.

"Він — з породи вождів, людина з того тіста, хто колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями",— писав про Петлюру сучасник.

Під час піку його політичної могутності відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки. Однак незабаром цей політичний союз розпався. В той же час сам Петлюра розпочав тонку дипломатичну гру з сусідньою Польщею, в якій бачив союзника в боротьбі з більшовицькою Росією.

Втім, його планам не судилося здійснитися: він вимушено емігрував і опинився в Парижі. Сонячним травневим днем 1926 року на вулиці його розстріляв невідомий, імовірно — агент НКВС.

Володимир Винниченко

(1880-1951)

Політичний і громадський діяч, письменник

  Тритомні мемуари Володимира Винниченка Відродження націївважаються цінним джерелом про події української революції 1917-1919 років. Винниченко тримав у руках найважливіші її нитки.

Він очолив перший український уряд, створений у 1917-му Центральною Радою, і був головним автором усіх декларацій, універсалів та законодавчих актів Української Народної Республіки (УНР). Винниченко також очолював директорію УНР, що прийшла на зміну гетьманату Павла Скоропадського. Навіть емігрувавши в 1919 році та так і не повернувшись в Україну, Винниченко ще довго шукав способи, як впливати на події в країні.

Втім, сам він нерідко називав справою свого життя літературу, а не політику. Винниченку, який творив у стилі психологічного реалізму, майстерно вдавалися не тільки малі жанри — оповідання та новели, але й повісті, драми. Найвідоміша з його п'єс, Чорна Пантера і Білий Медвідь, була екранізована в Німеччині ще за життя письменника, а також поставлена на театральній сцені його великим сучасником — режисером Лесем Курбасом.

  Олександра Екстер

(1882-1949)

Художниця, сценограф, графік

 Париж, Лондон, Берлін, Нью-Йорк, Прага — лише деякі з міст, де за життя проходили персональні виставки Олександри Екстер. Вона була однією з найпомітніших художників-авангардистів свого часу, її сміливі експерименти захопили світ і увійшли в число кращих прикладів супрематизму та кубофутуризму.

Художниця, яка здобула освіту в Київському художньому училищі, продовжила її в Парижі, де увійшла в коло європейської творчої еліти. Відтоді вона була повноправною учасницею всіх першорозрядних художніх оглядин у Франції та Італії, а з 1924 року постійно жила за кордоном.

Екстер також відома як талановитий кіно- і театральний художник. Як сценограф, вона вперше задіяла весь простір театральних підмостків, а розроблені нею костюми відповідали новаторському духу сценічних і кінопостановок початку ХХ століття.

Михайло Бойчук

(1882-1937)

Художник

 Михайло Бойчук, засновник української школи монументального живопису, народився в селі Романівка біля Тернополя в сім'ї простих селян. Однак йому вдалося здобути блискучу освіту: на гроші Товариства імені Тараса Шевченка і особисто митрополита Андрея Шептицького він поїхав навчатися у Віденську художню академію, а потім закінчив і Краківську. Потім була Мюнхенська академія, життя в Парижі і подорожі Італією, де він також вивчав мистецтво.

У 1911 році Бойчук повертається в Україну, де його запрошують розписувати після реставрації старовинні храми. В 1917 році Бойчук бере участь у створенні Київської художньої академії, реставрує мозаїки в Софійському соборі. Однак енергетика революції виводить митця з храму на вулицю: він захоплюється вуличною агітацією, оформляє до свят центральні майдани великих міст і партійні з'їзди.

В цей час Бойчука починають називати українським Сікейросом — на честь великого мексиканського монументаліста. У нього з'являються учні та послідовники.

З початком сталінських репресій влада звинувачує художника в буржуазному націоналізмі, оскільки у своїх роботах він тяжів до української тематики. У 1937 році Бойчука заарештували і розстріляли за "шпигунство". Практично всі його твори були знищені.

Дмитро Донцов

(1883-1973)

Політичний і громадський діяч, 
публіцист, філософ

 Дмитра Донцова називають націоналістом №1 в українській історії — він закріпив цей статус своєю програмною роботою Націоналізм, написаною в 1926 році. Чи не першим серед вітчизняної інтелігенції Донцов став наполягати на повній незалежності України.

Щоб втілити цю ідею в життя, він не обмежувався теоретичними трактатами. Доктор права, Донцов брав участь у всіх великих проектах з відродження української державності. У 1914-му став членом Союзу визволення України, потім підтримав Центральну Раду і створення УНР, обіймав посади в уряді гетьмана Скоропадського, Директорії (працював у посольстві УНР у швейцарському Берні).

Багато років Донцов видавав Літературно-науковий вісник — журнал, який об'єднав кращих українських літераторів, з емігрантами включно. Сам Донцов назавжди залишив Україну лише в 1939 році.

Його погляди стали ключовою ідейною платформою Організації українських націоналістів. А деякі думки сьогодні здаються геополітичним пророцтвом. Так, Донцов застерігав Західну Європу від прагнення Росії до світового панування, вважаючи, що відокремлення України від Росії та підтримка її Заходом може зупинити цей процес.

Михайло Терещенко

(1886-1956)

Підприємець, політик, меценат

 Михайло Терещенко, перший український олігарх і один з найбільших вітчизняних меценатів, походив з роду підприємців, які створили найбільшу мережу цукрових заводів в Україні. Також родина Терещенків отримала дворянський титул та герб, який затвердила в синьому і жовтому кольорах.

Михайло став головою промислової імперії в 17 років, вміло її розвивав і продовжував благодійну традицію сім'ї, де до 70% доходів йшло на меценатство.

В 1917 році Терещенка як талановитого фінансиста запросили в Тимчасовий уряд Російської імперії. Він став міністром фінансів, а потім — іноземних справ.

З приходом до влади більшовиків Терещенку вдалося від них відкупитися і втекти за кордон жебраком. Закордонне майно сім'ї теж конфіскували, оскільки воно було закладене у рахунок позик Тимчасового уряду. Однак Терещенко, приїхавши до родичів без копійки в кишені, вже через кілька років заробив солідні статки. Згодом він став співвласником кількох фінансових компаній і банків у Франції та на Мадагаскарі.

У 1950-х роках Терещенко фінансував будівництво поселень для українців, які не бажали повертатися після війни в СРСР.

Георгій Нарбут

(1886-1920)

Художник-графік

 Георгій Нарбут прославився як видатний вітчизняний графік і оформлювач перших українських грошових знаків і марок. Також він є автором проекту державного герба на основі тризуба та урядової печатки, на якій зображений козак, що тримає пищаль на плечі.

Художник здобув освіту в Петербурзі й Мюнхені. Часто їздив у Глухів, колишню гетьманську столицю, для вивчення старожитностей. Це надихнуло Нарбута на створення серії українських дворянських гербів. На своєму він написав Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець.

Крім цього, Нарбут створив серію альбомів, серед яких Старовинна архітектура Галичини і Стародавні садиби Харківської губернії. Однак найвідоміша широкому загалу робота художника — Українська абетка. Шрифт, придуманий для неї Нарбутом, досі використовують художники-графіки і оформлювачі книг.

У 1918 році Нарбут став першим ректором Української академії мистецтв.

Лесь Курбас

(1887-1937)

Театральний режисер, актор

 Лесь Курбас прославився як режисер-новатор і творець експериментального театру. Його художні ідеї підхоплювали багато режисерів у різних містах України, а також у Москві.

Курбас народився в бідній акторській сім'ї у Самборі, проте здобув блискучу освіту, вивчаючи філософію в університетах Львова і Відня.

Він вперше вийшов на сцену в театрі Гната Хоткевича у Краснопіллі (зараз Івано-Франківська область). А в 1917 році з утворенням Української Народної Республіки Курбас був запрошений у Київ, де створив спочатку Молодий театр, а пізніше — театр Березіль. На початку 1920-х його трупа об'їздила з гастролями багато міст Центральної України.

У пік розквіту Березоля його трупу становили 400 акторів, причому при театрі було шість студій. Тут існувала психологічна лабораторія, яка розробляла нові методи роботи акторів і режисерів. Курбас вимагав від акторів глибокої ерудиції та інтелектуального підходу до ролей.

З театром Курбаса тісно працював драматург Микола Куліш. Постановки його п'єс з часом викликали невдоволення влади. Курбаса звинуватили в націоналізмі і засудили до п'яти років таборів. У 1937-му він був розстріляний на Соловках.

Олександр Архипенко

(1887-1964)

Скульптор

 Українець Олександр Архипенко став основоположником кубізму в скульптурі і першим застосував принцип моделювання простору у формі.

Більшу частину життя він провів поза межами України — закінчив Київську художню академію і поїхав вивчати скульптуру у Францію. Він став першим українським художником, виставка робіт якого в 1910 році об'їхала Західну Європу. Через десять років Архипенко — перший українець, який взяв участь у Венеціанській бієнале. Паралельно він відкривав художні школи в Парижі й Берліні і викладав там. Оселившись у США, Архипенко викладав у багатьох художніх і технічних навчальних закладах. В Америці він створив архипентуру — пристрій, що дозволяв рухатися рисункам, створеним з оргскла. За цим принципом зараз працюють рекламні білборди з мінливими зображеннями.

 Шмуель Агнон

(1888-1970)

Письменник

У 1966 році прозаїк Шмуель Агнон здобув Нобелівську премію з літератури. Практично всі його твори написані ідишем та івритом, однак літератор заявляв, що на його творчість вплинуло рідне містечко Бучач (нині Тернопільська область), а також твори Михайла Коцюбинського та Миколи Гоголя. На основі українських і єврейських легенд написано повість Клинок Довбуша. Також у його романах присутні пейзажі маленьких міст Західної України.

Нестор Махно

(1888-1934)

Політичний і військовий діяч, анархіст

Вічний революціонер — це про Нестора Махна, ікону анархізму та головного бунтаря в українській історії.

В роки політичних катаклізмів (1917-1921) його Революційна повстанська армія України зуміла нав'язати збройну боротьбу відразу декільком титанам — білогвардійцям, військам Директорії, німецько-австрійським формуванням, а також більшовикам. З останніми Махно укладав епізодичні союзи, проте щораз опинявся їхньою жертвою — аж до розгрому його сил Червоною армією, після чого "батько" залишив батьківщину.

Виходець з родини селян, Махно не просто підняв селянське повстання на південноукраїнських землях, але і намагався організувати зачатки державності на підконтрольних йому територіях. Приміром, там існували прообрази органів влади — Реввійськрада і кілька профільних комісій (фінансова, податкова, санітарно-медична), а організація армії нагадувала регулярну.

Ігор Сікорський

(1889-1972)

Авіаконструктор, підприємець

Ігорь Сікорський — один з тих, кому світова авіація завдячує самим своїм існуванням. Сконструйовані ним літальні апарати, зокрема перші у світі багатомоторні літаки Гранд та Ілля Муромець, стали початком розвитку всієї важкої авіації — пасажирської, військової та вантажної.

Крім того, саме Сікорський винайшов літаки-амфібії та одногвинтові гелікоптери, перетворивши своє ім'я в знаменитий міжнародний бренд. Гелікоптери Сікорського вперше здійснили перельоти через Атлантичний і Тихий океани, були прийняті на озброєння у США, Великобританії, Франції.

Його блискучій кар'єрі авіаконструктора й успішного підприємця не перешкодили навіть численні переїзди та історичні катаклізми. Сікорський народився в Києві і кілька років навчався в Політехнічному інституті, де вперше спробував спроектувати гелікоптер. Свої знамениті багатомоторні літаки він створював у Петербурзі, а після Жовтневої революції вирішив емігрувати, переїхавши спочатку до Франції, а потім доСША. Саме в Америці Сікорський створив власну компанію, яка на багато десятиліть стала світовим лідером літакобудування.

Михайло Булгаков

(1891-1940)

Письменник, драматург, публіцист

Михайло Булгаков здобув освіту лікаря і навіть досить довго займався медичною практикою, проте саме письменницька праця, якій він віддавав свій вільний від роботи час, принесла йому світову славу.

Булгаков працював у прифронтових шпиталях, у маленькій сільській лікарні, у нього на очах через рідний Київ прокотилася ціла серія революцій 1917-1921 років, а потім він спостерігав НЕП у Москві. Пізніше всі ці віхи епохи змін, як у дзеркалі, відбилися в його творах, серед яких найпопулярнішими стали роман Біла гвардія, повість Собаче серце, п'єса Бігі збірка оповідань Нотатки юного лікаря.

Однак головна книга Булгакова — роман Майстер і Маргарита, що став окремою сторінкою у світовій літературі. Роман про людину, Бога, диявола, природу творчості та вбивчу машину влади вперше був опублікований через 26 років після смерті письменника.

Євген Коновалець

(1891-1938)

Політичний і військовий діяч

Євгена Коновальця називають одним з найактивніших діячів українського національного руху, який став творцем політичних організацій та військових підрозділів, які боролися за незалежність України.

Ще студентом юридичного факультету Львівського університету Коновалець вступив до кількох українських громадських організацій. Під час Першої світової війни він потрапив у російський полон, де розгорнув широку агітацію за незалежність України серед таких же українців-полонених, як він сам. Пізніше, звільнившись і приїхавши в 1917 році до Києва, сформував Галицько-Буковинський курінь січових стрільців — один з головних підрозділів армії Української Народної Республіки.

Після захоплення України більшовиками Коновалець емігрував до Чехословаччини, де створював військові формування та організовував навчання українських офіцерів.

У 1929 році його обрано головою Організації українських націоналістів (ОУН), створеної у Відні. У наступні роки завдяки зусиллям Коновальця відділення ОУН відкрилися в країнах Європи, США та Канаді. Він спробував порушити українське питання в Лізі Націй, чим остаточно розлютив офіційну Москву. За наказом Йосипа Сталіна Коновалець був убитий агентами НКВС у Роттердамі.

Йосиф Сліпий

(1892-1984)

Предстоятель Української греко-католицької церкви (1944-1984)

Йосиф Сліпий зумів врятувати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) у найважчі роки її існування. Перший ректор Львівської богословської академії, який здобув освіту і ступінь доктора в австрійському Інсбруку, Сліпий у 1944 році очолив УГКЦ після померлого митрополита Андрея Шептицького. А вже через рік церкву було примусово ліквідовано в СРСР.

Сліпого, як і інших ієрархів УГКЦ, радянська влада репресувала: в ув'язненні та засланнях він провів 18 років. Лише завдяки зусиллям міжнародної дипломатії і папи Івана XXIII Сліпому дозволили виїхати з Радянського Союзу в Рим.

І хоча за останні 20 років свого життя він так і не дочекався ні повернення додому, ні легалізації УГКЦ в Україні, Сліпий не тільки зберіг, але і помітно активізував життя своєї церкви в діаспорі. Він заснував і очолив Український католицький університет в Римі, а потім відкрив його філії в США, Канаді, Аргентині і Великобританії.

Микола Хвильовий

(1893-1933)

Письменник

Микола Хвильовий — головний ідеолог української літератури 1920-х років, який закликав відійти від художніх принципів, які диктували російські більшовики. Він став автором гасла Геть від Москви!

Будучи вихідцем з бідної сім'ї, Хвильовий рано став комуністом, однак ідеї рівності і братерства розумів не так, як їх втілювали більшовики. Хвильовий не поділяв методів нової влади — червоний терор і розкуркулювання. Він визначив це фразою "Я — чекіст, але я і людина",— формулою, яку вивів герой новели Я (Романтика).

У своїх памфлетах Хвильовий закликав прагнути до "психологічної Європи". А в статті Україна чи Малоросія? письменник обґрунтовував незалежність своєї батьківщини історичними законами.

Йосип Сталін особисто наказав партійному керівництву України розібратися з Хвильовим. Через цькування письменник наклав на себе руки.

 Олександр Довженко

(1894-1956)

Кінорежисер, письменник

Фільми Олександра Довженка вивели український кінематограф на перші позиції — спочатку в СРСР, а згодом і в світі.

Картина Щорс (1939) особливо сподобалася радянському глядачеві, хоча цей фільм про бойові подвиги більшовицького командира був створений за наполяганням Йосипа Сталіна і мав пропагандистські цілі. Причому складні батальні сцени, вперше показані на вітчизняних екранах, стали зразковими для наступних поколінь кінематографістів. А на українські народні мотиви, які були вплетені в фільм, в Москві заплющили очі — настільки картина Довженка була популярною.

 Хрестоматійною для світового кіно стала стрічка Земля (1930), однак за неї Довженко ледь не поплатився життям. У фільмі йдеться про драматичне явище того часу — колективізацію, причому згубна для українського села реформа представлена в позитивних тонах. Однак, подивившись фільм, Сталін сказав: "Заберіть цю порнографію".

Проте 1958 року 117 кінокритиків з 23 країн включили Землю в десятку кращих стрічок світового кіно.

Борис Лятошинський

(1895-1968)

Композитор, диригент

 Борис Лятошинський — творець школи української модерної симфонічної музики з цілою плеядою знаменитих учнів. Серед них — українські композитори Іван Карабиць, Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Леся Дичко.

Сам Лятошинський, один з перших випускників Київської консерваторії, став автором двох опер (Золотий обруч і Щорс), п'яти симфоній і безлічі інструментальних творів. Він уміло поєднував традиції європейської класичної музики і національні особливості української симфонічної культури.

Творчість Лятошинського припала на роки боротьби з так званим формалізмом у радянській культурі. Причому самого композитора звинувачували в тому, що його твори недостатньо оптимістичні. Однак це не вплинуло на нього.

   

Дзига Вертов(Давид Кауфман)

(1896-1954)

Кінорежисер

 У 2014 році талант Дзиги Вертова знову здобув світове визнання. Його стрічку Людина з кіноапаратом, знятий на Одеській кіностудії, назвали кращим документальним фільмом в історії. Рейтинг склав самий авторитетний британський журнал про кіно Sight&Sound, опитавши понад 300 критиків і режисерів.

Авангардист і експериментатор, Вертов вважав документальний кінематограф — "кінооко" в його інтерпретації — унікальним способом конструювати нову реальність. Його фільми на багато років випередили час і задали тон всьому світовому кіно — і в монтажі, і способи зйомки, і операторські знахідки, і формуванні жанру кинопублицистики. Своїм гуру Вертова вважали кращі режисери сучасності.

Однак в СРСР творчі експерименти режисера досить швидко виявилися не у справ. З середини 20-х років ідеї його фільмів перестали затверджувати в Москві, звільнили зі студії Совкино, після чого Вертов переїхав працювати в Україну. У Києві, Одесі та Харкові він зняв Людину з кіноапаратом, а на сході — свій перший звуковий фільм Ентузіазм: Симфонія Донбасу, унікальну музикальність якого з захопленням оцінив Чарлі Чаплін.

Катерина Білокур

(1900-1961)

Художниця

 Мало яка розповідь про Катерину Білокур обходиться без напівлегендарної цитати Пабло Пікассо про роботи українки. "Якби в нас була художниця такого рівня майстерності, ми б змусили заговорити про неї весь світ",— заявив у 1954 році іспанський метр, побачивши три найзнаменитіші картини Білокур (Цар-Колос, Берізка і Колгоспне поле) на Міжнародній виставці в Парижі, в експозиції радянського мистецтва.

Українську художницю-самоучку вважають однією з найяскравіших світових представниць наївного мистецтва. Її світлі картини — Білокур малювала здебільшого квіти — приховують за собою роки безуспішних спроб стати професійною художницею. До жодного з профільних навчальних закладів дівчину не взяли через відсутність початкової освіти — дочка селян з полтавського села Богданівка, Білокур не закінчила навіть школу.

Слава прийшла до неї лише в 40 років, коли в Полтаві відбулася перша персональна експозиція художниці. Білокур нарешті помітили, її роботи брали участь у виставках по всьому СРСР, а найбільше їх зібрання зберігається в Київському музеї українського декоративного мистецтва. Сама ж художниця так і прожила все життя в Богданівці, звідки листувалася з відомими художниками та літераторами.

Олена Теліга

(1906-1942)

Поетеса, громадський діяч

 Одне з найкоротших, але і найяскравіших життів у списку великих співвітчизників — доля Олени Теліги, розстріляної німцями у 34 роки в київському Бабиному Яру. Провівши більшу частину життя в еміграції (сім'я Теліги виїхала з України після поразки національної революції в 1920-х), вона стала однією з головних активісток національного руху за кордоном.

Зі своєю блискучою вольовою поезією, літературно-критичними й публіцистичними текстами Теліга увійшла в число провідних авторів Вістника Дмитра Донцова — популярного періодичного видання української інтелігенції тих років. Крім того, поетеса приєдналася до Організації українських націоналістів, відповідаючи за культурний фронт діяльності організації.

Саме з цією місією в 1941 році вона не побоялася вирушити в окупований Київ, де організувала та очолила Спілку письменників України, а також випуск літературної газети Літаври.

"Україну може врятувати новий тип українця, який вміє жити, творити і вмирати для своєї нації",— писала Теліга.

 Сергій Корольов

(1907-1966)

Конструктор, основоположник космонавтики

 Будувати ракети і літати на них, пробитися до зірок — ці завдання Сергій Корольов називав "усім сенсом" свого життя. Зумівши їх розв'язати, він назавжди змінив історію планети. Конструкторському таланту Корольова людство зобов'язане епохальними подіями. Серед них — запуск першого штучного супутника Землі, перший політ людини в космос, перший вихід у відкритий космос. Крім того, Корольов створив першу міжконтинетальну балістичну ракету і вивів ракетні озброєння СРСР на новий рівень.

Доля дивом вберегла талановитого конструктора, який вже до 30 років став одним з головних в Союзі фахівців у галузі ракетобудування. У 1938-му його заарештували за звинуваченням у шкідництві та засудили до десяти років таборів. Врятувала Корольова лише потреба країни у розробці нової авіа- та ракетної техніки у воєнні роки — кілька років він працював у закритих КБ НКВС разом з іншими репресованими інженерами.

Офіційно реабілітували Корольова в 1957-му, однак його ім'я аж до смерті тримали в таємниці. Публічна слава, що звалилася на радянських космонавтів, так і не дісталася тому, кого вони називали батьком і богом,— геніальному конструктору, який народився в Житомирі і навчався в Київському політеху.

Роман Шухевич

(1907-1950)

Військовий і політичний діяч

 Роман Шухевич став одним з найяскравіших лідерів національного руху за незалежність України під час Другої світової війни і в перші роки після неї.

У 1930 році він вступив до Організації українських націоналістів, брав участь в організації збройних акцій проти дискримінаційної політики польського уряду щодо українців. За що провів близько трьох років в ув'язненні.

Після амністії в 1937 році, Шухевич створив у Львові свою фірму Фама — першу українську рекламну компанію в Західній Україні з філіями в багатьох містах. Доходи Фами стануть надійним підґрунтям фінансової діяльності ОУН.

У 1941 році, ще до початку радянсько-німецької війни, Шухевич очолив формування Нахтігаль з 330 осіб — іноземний легіон у складі німецького вермахту. Увійшовши до Львова в червні того ж року, солдати Нахтігаль виявили свідчення масових розправ НКВС над мирним населенням. Тоді Шухевич по радіо оголосив про відновлення Української держави. Однак це не входило в плани Третього рейху, і багато активістів ОУН, зокрема і Степан Бандера, потрапили в концтабір.

Наступного року солдати Нахтігаль відмовилися брати участь в операціях проти білоруських партизанів. Керівництво вермахту віддало наказ заарештувати Шухевича і частина його підлеглих змогли піти у підпільну УПА, яку він і очолив. Загинув Шухевич у 1950-му під час спецоперації радянських спецслужб щодо його затримання.

Іван Багряний

(1907-1963)

Письменник

 Іван Багряний — один з перших українських літераторів, хто описав у своїх творах сталінські репресії 1930-х.

Письменника тричі заарештовували. Відбуваючи другий термін на Далекому Сході, Багряний здійснив успішну втечу. Однак його зловили, присудили новий термін і відправили відбувати.

Під час Другої світової війни письменник працював декоратором у Харківському оперному театрі, потім вступив у загін Української повстанської армії.

У 1945 році він емігрував до Західної Німеччини, де і написав свої головні твори — романи Тигролови і Сад Гетсиманський.

У 1963 році Об'єднання української молоді подало кандидатуру Багряного на Нобелівську премію, однак раптовий відхід з життя письменника перешкодив цьому.

Марія Приймаченко

(1909–1997)

Художниця

 Роботи Марії Приймаченко неможливо сплутати з кимось ще. Художниця-самоучка, поєднала у своїх картинах традиції українського прикладного мистецтва і політ власної фантазії, створила неповторний світ, який тепер називають культурним феноменом і унікальним явищем.

Приймаченко вразила не тільки Україну: її твори з успіхом експонувалися в Європі, зокрема в Парижі, Празі та Варшаві, а також у Монреалі. Сьогодні за її картинами полюють вітчизняні та зарубіжні колекціонери, а без імені Приймаченко не обходиться жодне світове видання про наївне мистецтво.

Сама ж художниця все життя прожила в селі Болотня на Київщині, причому малювала майже вісім десятиліть — з раннього дитинства і до своїх останніх днів.

 Богдан-Ігор Антонич

(1909–1937)

Поет, перекладач

Серед українських поетів початку ХХ століття було чимало яскравих особистостей, однак Богдан-Ігор Антонич виділяється особливо. Він був талановитим у всьому — малював, грав на скрипці, писав музику, а в історію мистецтв увійшов як поет. Тепер його називають джазменом слова, а творчість порівнюють з класиком австрійського символізму Райнером Марія Рільке.

Проживши всього 27 років, Антонич встиг опублікувати лише три поетичних збірки (Привітання життя, Три перстені, Книга лева) та підготувати ще три, які були видані вже після його смерті.

Після смерті поета про нього забули на 30 років. Лише з середини 60-х років зусиллями української діаспори його починають знову передруковувати в Україні та за кордоном. А сьогоднішній захоплений інтерес до творчості поета Антонича, особливо в Західній Україні, дозволяє називати його культовим.

Степан Бандера

(1909–1959)

Політик

Бандера — один з головних ідеологів руху за незалежність України першої половини ХХ століття, його ім'я для багатьох співвітчизників стало символом боротьби за суверенітет. Молодість Бандери припала на той час, коли західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, яка притісняла права українців, і це викликало активну протидію останніх.

Пізніше, ставши членом Організації українських націоналістів (ОУН), Бандера спланував вбивство секретаря консульства СРСР у Львові Олексія Майлова (1933) і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (1934). Першого — за голодомор, другого — за побиття і знущання над українськими селянами.

У червні 1941 року керівництво крила ОУН, що було під орудою Бандери, проголосило у Львові Українську державу. Але оскільки нацистська Німеччина вже окупувала ці землі, Бандера був заарештований і провів три роки в німецьких тюрмах і таборах.

З наближенням радянських військ у 1944-му Бандера знову очолив ОУН і залишався її керівником до останніх днів. Він був убитий у Мюнхені радянськими спецслужбами.

Микола Амосов

(1913–2002)

Хірург

 Микола Амосов прожив у Києві півстоліття, зумівши не тільки закласти фундамент вітчизняної серцево-судинної хірургії, але й вивести її досягнення на світовий рівень. Віртуозний хірург, який удосконалив свій дар ще в роки Другої світової війни (в невеликому польовому госпіталі він провів понад 4 тис. операцій), в Україні Амосов здійснив одразу кілька медичних революцій.

Саме він зробив перше в СРСР протезування мітрального клапана серця, провів перші в Україні операції при пороках серця, першим у світі розробив і запровадив антитромботичні протези серцевих клапанів. З того часу ці операції стали масовими і врятували десятки тисяч життів, зокрема в київському Інституті серцево-судинної хірургії.

Амосов — найбільш визнаний у світі український вчений. Його роботи в галузі кардіохірургії, біокібернетики, лікуванні туберкульозу неодноразово перевидавалися на Заході, а також у США та Японії.

Тетяна Яблонська

(1917–2005)

Художниця

 Тетяні Яблонській, більша частина життя якої припала на епоху СРСР, довелося балансувати між догматичним соцреалізмом і можливостями власного таланту. Проте Яблонській вдалося залишитися в історії мистецтва одним з найяскравіших українських майстрів ХХ століття. Причому, на думку фахівців, у доробку художниці однаково значущі імпресіоністські пейзажі, глибокі портрети, а також монументальні полотна, що передають енергетику праці радянських людей.

Володарка всіх можливих радянських нагород і премій незалежної України, Яблонська ще в 50-ті роки стала світовою знаменитістю. У 1956 році її роботи брали участь в головному мистецькому огляді світу — Венеціанській бієнале, а два роки потому художниця отримала бронзову медаль за свою картину Хліб на Всесвітній виставці в Брюсселі (зараз робота зберігається в Третьяковській галереї).

Майже все життя Яблонська прожила в Києві.

Борис Патон

(рік народження 1918)

Вчений

 Борис Патон — головний науковий довгожитель України, незмінний керівник української Академії наук, а також Інституту електрозварювання, які він очолює з 1962 і 1953 року відповідно. Причому на чолі інституту він змінив батька — засновника вітчизняної школи зварювання.

Серед революційних технологій, створених за його участю,— автоматичне зварювання під флюсом, що дозволило створити легендарний танк Т-34, електрошлакове зварювання, яке здійснила переворот у металургії та машинобудуванні, перше застосування зварювання у відкритому космосі, а також зварювання живих тканин. Остання новація була створена вже в незалежній Україні і здобула світове визнання як безпрецедентно дієвий метод у хірургії.

 Віктор Глушков

(1923–1982)

Математик, кібернетик

 Під керівництвом Віктора Глушкова, основоположника кібернетики в Україні, була створена перша в СРСР електронно-обчислювальна машина. Причому вона не поступалася західним аналогам того часу, які стали прототипами комп'ютера.

Хоча цей піонер комп'ютерної техніки народився в Ростові-на-Дону, вся його науково-технічна діяльність пройшла в Києві. У 1956 році він очолив лабораторію обчислювальної техніки при Академії наук УРСР. Через шість років на її базі Глушков створив Інститут кібернетики, де у 1960-х роках і були створені перші ЕОМ. Причому було налагоджено серійне виробництво обчислювальних машин, які використовувалися для розрахунків у промисловості і науці.

Однак на початку 1980-х в СРСР стали копіювати західні моделі ЕОМ, і вітчизняна електроніка почала суттєво відставати.

Сергій Параджанов

(1924–1990)

Кінорежисер, художник

 Сергій Параджанов народився в Тбілісі, за національністю був вірменином, а основну частину свого творчого життя провів в Україні. Тут він створив більше десяти художніх і документальних фільмів. Головним серед них вважається стрічка Тіні забутих предків за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм став знаковим для українського кінематографа, продовживши естетичну традицію поетичного кіно Олександра Довженка. А стилістика Тіней вплинула на режисерів наступного покоління.

Не будучи українцем по крові, Параджанов у 1965 році підписав лист партійному керівництву країни з вимогою пояснити причину арештів українських інтелектуалів-дисидентів.

Епатажні на той час висловлювання режисера і мистецькі провокації, які він влаштовував, стали приводом для його тюремного ув'язнення за статтею мужолозтво. Під тиском світової громадськості він був дочасно звільнений, але з забороною жити в Україні. Пізніше Параджанов скаже: “Україна зламала мені життя, але я їй помщуся. Любов'ю".

 Євген Сверстюк

(1928–2014)

Письменник, дисидент, громадський діяч

 Євгена Сверстюка називали "моральним камертоном" нації. Випускник філфаку Львівського університету, аспірант Інституту психології, Сверстюк виступав проти дискримінації української культури у СРСР та підтримував ідею незалежності України.

У 60-ті роки він багато друкувався в самвидаві, був учасником напівпідпільних культурних акцій та об'єднань, відкрито протестував проти тиску на українську інтелігенцію. За це Сверстюка п'ять разів звільняли з викладацької роботи, а в 1972 році дали максимально можливий строк "за антирадянську агітацію і пропаганду" — сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання.

У Бурятії, куди його вислали, і після повернення в Україну Сверстюк був змушений працювати столяром.

З набуттям Україною незалежності він займався науковою роботою — захистив докторську дисертацію з філософії в Українському університеті в Мюнхені.

Леонід Биков

(1928–1979)

Актор, режисер

 Я кого любили всі — так називається документальний фільм про Леоніда Бикова, знятий через три роки після його трагічної загибелі в автокатастрофі. Биков дійсно був одним з найулюбленіших акторів вітчизняного кіно і його великою зіркою. Максим Перепелиця, Дорога моя людина, Розвідники, Ати-бати, йшли солдати — ці та багато інших стрічок з його участю ставали лідерами прокату в СРСР і надовго увійшли в життя цілих поколінь.

Биков, який прославив своїми роботами київську Кіностудію ім. Олександра Довженка, залишався віртуозним професіоналом і за кадром. Він був сценаристом і режисером найвідомішого свого фільму В бій ідуть дише "старі". У ньому втілилася давня мрія актора про небо — в юності він двічі намагався вступити в льотне училище. Зрештою Биков закінчив Харківський театральний інститут і саме в Харкові дебютував на сцені місцевого театру.

Левко Лук'яненко

(рік народження 1928)

Політик, правозахисник, дисидент

Коли в середині 50-х Левко Лук'яненко, відслуживши в армії, вступив на юридичний факультет Московського університету, перед ним відкривалися блискучі перспективи. Однак випускник МДУ розпорядився долею інакше: у Львові він заснував Українську робітничо-селянську спілку, однією з цілей якої було відділення України від СРСР. За це Лук'яненка засудили до розстрілу, який потім все ж замінили 15 роками в'язниці. І це був не останній термін: всього він провів в ув'язненні чверть століття.

В СРСР Лук'яненко був одним з найактивніших учасників українського протестного руху, членом Української Гельсінкської групи, а на початку 90-х очолив створену на її основі Українську республіканську партію. Саме Лук'яненко написав текст Акту проголошення незалежності України. Він був також першим послом України в Канаді та депутатом чотирьох скликань парламенту.

 Ліна Костенко

(рік народження 1930)

Поетеса, прозаїк

 Совість нації, як часто називають Ліну Костенко,— аж ніяк не затерта метафора на адресу 85-річної поетеси. Насичено-образна, інтелектуальна і часто дошкульна поезія Костенко за своєю силою може зрівнятися лише з її принциповістю. В СРСР вона роками писала в шухляду — розплата за активний публічний захист шістдесятників і дисидентів. А в роки незалежності відмовилася від звання Героя України, назвавши нагороду "політичної біжутерією".

Книги Костенко — десяток поетичних збірок, історичний роман у віршах Берестечко, поема Маруся Чурай — багато перевидавалися. А кілька років тому, коли Костенко після тривалої творчої паузи презентувала свій роман Записки українського самашедшого, на літературні вечори з її участю безуспішно намагалися потрапити тисячі осіб — у всіх регіонах України зали не вміщували охочих.

Мирослав Попович

(рік народження 1930)

Філософ, учений, 
академік НАНУ

 85-річний Мирослав Попович — беззаперечний моральний авторитет для кількох поколінь українців. Його голос — один з найвагоміших в ініціативній групі Першого грудня, яка об'єднує інтелектуалів і духовних лідерів України.

Попович вже понад півстоліття працює в Інституті філософії НАНУ, очолюючи його з 2002 року. За цей час учений написав понад 400 наукових праць з філософії, історії, культурології, був удостоєний Шевченківської премії та найвищої нагороди Франції — Ордена почесного легіону.

Нещодавно його унікальну монографію Криваве століття — філософське осмислення європейської історії ХХ століття — вперше видали російською мовою. Попович сподівається, що його почують на сході України і в Росії.

 Любомир Гузар

(рік народження 1933)

Екс-глава Української греко-католицької церкви

 " Еліта — це люди, які вміють дивитися вперед і зберігають головне — людську гідність". Любомир Гузар, автор цього визначення, як не можна краще йому відповідає. Українці всього світу прислухаються до його слова вже кілька десятиліть, і воно не втрачає своєї мудрості і глибини.

Після того як сім'я Гузара емігрувала з України в 1944 році, він перетворився у громадянина світу. Здобув освіту в США, захистив ступінь доктора богослов'я в Італії, а зайнявши посаду помічника знаменитого глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Йосифа Сліпого, став дипломатом церкви, надихаючи українські громади в багатьох країнах, з Австралією і Бразилією включно.

Пізніше, очоливши УГКЦ, Гузар значно зміцнив позиції церкви в незалежній Україні і збільшив її популярність, перенісши свою резиденцію зі Львова в Київ. І на чолі УГКЦ, і після своєї відставки Гузар залишається голосом совісті та духу нації, багато співвітчизників називають його моральним авторитетом.

  Леонід Кравчук

(рік народження 1934)

Політик, перший президент незалежної України

 В новітній українській історії Леонід Кравчук зумів посісти знакове місце. І не тільки завдяки тому, що був обраний першим президентом незалежної України. Підпис Кравчука поряд з розчерками Бориса Єльцина і Станіслава Шушкевича стоїть на Біловезьких угодах про припинення існування СРСР. Саме Кравчук дав хід ядерному роззброєнню України, підписавши в 1994 році тристоронню заяву з лідерами США і Росії.

Сьогодні перший президент — один з ключових довгожителів української політики. І хоча партія СДПУ (о), обличчям якої він був, давно пішла в небуття, в критичні моменти українських політичних криз Кравчука незмінно кличуть за миротворчі круглі столи — востаннє на першому етапі революції гідності.

В'ячеслав Чорновіл

(1937–1999)

Політик, дисидент, лідер Народного руху України

 Якби все-таки він став першим президентом України? Якби не загинув 17 років тому? Про В'ячеслава Чорновола часто говорять в тому самому умовному способі, якого не знає історія.

Саме Чорновіл був одним з головних ініціаторів прийняття Декларації про державний суверенітет, а потім — Акта проголошення незалежності. За те, щоб ці два документи стали реальними, Чорновіл віддав 17 років свого життя, які провів у в'язницях, таборах та засланнях.

Чорновіл — ключова фігура правозахисного та національного руху в Україні 1960-80-х. Одним з перших він зважився на публічні протести проти арештів української інтелігенції, стояв біля витоків створення Української Гельсінської спілки, видавав і редагував Український вісник — головне підпільне видання про дисидентів.

Чорновіл залишався вірним собі і в незалежній Україні, очолюючи Народний рух з 1992 року і до самої смерті.

   Василь Стус

(1938–1985)

Поет, перекладач, дисидент

 Один з найсильніших вітчизняних поетів ХХ століття, Василь Стус вважав головною ідеєю свого життя свободу. За що жорстоко поплатився: непримиренний критик радянської дійсності і відкритий захисник українських дисидентів, він був двічі засуджений на 23 роки тюрем і таборів поспіль, не переживши другого терміну.

Також Стусу не довелося бачити легально надрукованим жодну зі своїх поетичних збірок: вони були заборонені радянською цензурою. За життя поета лише одного разу мізерна частина з написаного ним самвидавом вийшла в СРСР і була опублікована за кордоном (збірник Зимові дерева, 1970).

Проте Стус міг би сміливо претендувати на статус найобдарованішого літератора в історії України. Віртуоз слова і майстер глибоких метафор, він перевернув уявлення про можливості і рівень української поезії.

Стус був не тільки унікальним поетом, але і блискучим перекладачем. Він подарував українським читачам відмінні переклади Йоганна Вольфганга Гете, Райнера Марія Рільке, Федеріко Гарсія Лорки, Артура Рембо.

Мирослав Скорик

(рік народження 1938)

Композитор

  Всі нагороди, які тільки може отримати в Україні композитор, включно з найпрестижнішою Шевченківською премією і званням Героя України, Мирослав Скорик вже зібрав. Причому навіть найсуворіші критики вважають його одним з найкращих сучасних вітчизняних композиторів, які пишуть симфонічну музику.

Серед найбільш значущих його творів — опера Мойсей, балет Повернення Батерфляй, інструментальні концерти, а також музика до культового фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків.

Завжди бажаний гість за кордоном, 77-річний Скорик залишається невтомним духовним куратором української музики. Він встигає бути співголовою Національної спілки композиторів, регулярно виконувати свої твори на концертах, бути членом журі багатьох музичних конкурсів, керувати щорічним фестивалем Kyiv Music Fest і, нарешті, Київською оперою, в якій з 2011 року є художнім керівником.

  

Валерій Лобановський

(1939–2002)

Футбольний тренер

 Валерій Лобановський вписав в історію вітчизняного футболу його головні здобутки. З київським Динамо він двічі вигравав Кубок володарів кубків (1975, 1986) і Суперкубок УЄФА (1975). А збірну СРСР, яку він очолював тричі і де кістяк складали українські футболісти, привів до звання віце-чемпіонів Європи (1988).

Вже в незалежній Україні Лобановський знову вивів столичне Динамо на пік форми. В кінці 90-х київський клуб прорвався в півфінал Ліги чемпіонів, розтрощивши на своєму шляху Барселону,— досі це найкраще досягнення українських команд у престижному турнірі.

"Все є число",— любив цитувати Піфагора великий тренер. Він вірив у те, що всі складові футбольного успіху можна методично розрахувати, і створив власну систему тренувань і тактики гри. Її оцінив весь світ: у 2013 році Лобановський увійшов у десяток найкращих тренерів в історії футболу за версією авторитетного профільного видання World Soccer.

  

Іван Миколайчук

(1941–1987)

Актор, режисер, сценарист

 Для українського кіно постать Івана Миколайчука за своєю значущістю порівнянна з великим режисером Олександром Довженком. Так вважав режисер Сергій Параджанов, довіривши юному Миколайчуку головну роль у своєму фільмі Тіні забутих предків. Стрічка, яка зібрала десятки світових нагород і увійшла в історію кіно, зробила відомим молодого кінематографіста.

Багато фільмів з участю Миколайчука — а він нерідко був одночасно сценаристом, режисером і навіть композитором стрічок — увійшли в золотий фонд вітчизняного кіно. Серед них — Сон, Захар Беркут, Пропала грамота, Білий птах з чорною ознакою.

Однак, незважаючи на свій творчий потенціал, Миколайчук пережив і роки забуття. У 1970-х, на хвилі боротьби з націоналізмом в українській культурі, він практично не знімався, а вже готові фільми з його участю лягли на полицю. Повернутися до роботи Миколайчук зміг лише до початку 80-х. Шевченківською премією його нагородили вже посмертно.

 Богдан Ступка

(1941–2012)

Актор

 Ім'я Богдана Ступки на театральній афіші або в титрах кінострічки завжди було найкращою рекламою для глядача. Талант від бога, який зіграв понад 100 ролей у кіно і близько 50 на театральній сцені, він був одним з найулюбленіших акторів пострадянського простору і зібрав багато радянських нагород.

Здобув Ступка й міжнародне визнання. "Мрія мого життя — щоб українська культура стала відомою в усьому світі",— заявив актор у 2008 році, отримуючи нагороду Римського кінофестивалю за найкращу чоловічу роль у фільмі Серце на долоні поляка Кшиштофа Зануссі.

При цьому Ступка передусім вважав себе театральним актором. 17 років він віддав Львівському драматичному театру імені Марії Заньковецької, 34 роки — Київському драматичному театру імені Івана Франка, де з 2001-го і до кінця життя працював художнім керівником.

У виконанні Ступки українці побачили чи не всю свою історію — актор перевтілювався в Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Івана Брюховецького і Остапа Вишню, Тараса Бульбу і Тараса Шевченка.

Мустафа Джемілєв

(рік народження 1943)

Лідер кримськотатарського національного руху

 Після анексії Криму Росією Мустафі Джемілєву чи не першим заборонили в'їзд на півострів — і це найкраще пояснює його значущість для українського Криму і для національного кримськотатарського руху.

Джемілєв вимушено позбувся батьківщини вже вдруге у своєму житті: в 1944 році його родину, як і більшість кримських татар, депортували до Узбекистану.

За право повернутися — для себе і свого народу Джемілєв віддав 15 років волі. Саме стільки він провів у тюрмах і засланнях, будучи засудженим за антирадянську діяльність сім разів.

За його звільнення ратував весь світ, проте знову оселитися в Криму Джемілєв зміг лише в 1991-му, через майже півстоліття після депортації. З того часу і до 2013-го року він залишався незмінним лідером кримськотатарського Меджлісу, жодного разу не відступивши від ідеї цілісності України з Кримом у її складі.

Володимир Івасюк

(1949–1979)

Поет, композитор, співак

 У 1970-х український композитор Володимир Івасюк став творцем головних хітів для всього СРСР, а його пісня Червона рута звучала справді всюди — від Камчатки до Кишинева. Обдарований поет і композитор, він відкрив Софію Ротару, яка стала радянською поп-зіркою з репертуаром, побудованим значною мірою на піснях Івасюка.

У 1979 році музиканта не стало. Його трагічна загибель у 30 років, офіційно названа самогубством, викликала величезний резонанс. Згідно з неофіційною версією, смерті композитора, досить вільного у своїх політичних висловлюваннях, сприяло КДБ. Прощання з Івасюком у Львові переросло в одну з перших масових громадянських акцій, а його ім'я на роки потрапило під негласну заборону.

Георгій Гонгадзе

(1969–2000)

Журналіст

 Вбивство Георгія Гонгадзе стало одним з перших ланок ланцюжка, який урешті назавжди змінив сучасну Україну. Так званий касетний скандал, що почався вслід за ним, показав ймовірну причетність до загибелі журналіста перших осіб держави і став початком кінця політичної кар'єри другого президента, а також спровокував першу загальноукраїнську акцію протесту Україна без Кучми, провісницю Майдану.

Пов'язаний як з Україною, так і з Грузією, Гонгадзе в обох країнах встиг здійснити знакові журналістські проекти. Він зняв низку документальних фільмів про грузинський конфлікт початку 1990-х. А також заснував інформаційний ресурс Українська правда, який залишається одним з головних вітчизняних інтернет-ЗМІ і майданчиком для публікації найбільш резонансних розслідувань діяльності можновладців.

 

Віталій Кличко(рік народження 1971)Боксер, політик

  

Володимир Кличко(рік народження 1976)Боксер

Брати Клички зробили своє прізвище символом цілої епохи у світовому боксі, а українському спорту принесли величезну кількість перемог і рекордів. Кличко першими з пострадянського простору стали чемпіонами світу з боксу у важкій вазі. Не провівши жодного поєдинку один проти одного, вони зуміли одночасно стати чемпіонами за версіями різних боксерських організацій і зібрати всі найважливіші чемпіонські пояси на двох.

Святослав Вакарчук

(рік народження 1975)

Музикант, 
лідер групи Океан Ельзи

 Коли в червні 2014 року група Океан Ельзи святкувала своє 20-річчя концертом на київському стадіоні Олімпійський, розділити емоції зі Святославом Вакарчуком та його колективом зібралися близько 75 тис. чоловік — абсолютний рекорд для сольного концерту в Україні.

Головний музичний проект незалежної України і одна з найкращих рок-груп Східної Європи, Океан Ельзи недарма став невід'ємною частиною життя мільйонів українців. Свідчення цьому — сотні тисяч проданих дисків.

Вакарчук незмінно демонструє свою незаангажованість і громадянську позицію. Відразу після революції гідності музикант вирушив на схід країни, закликаючи до діалогу студентів Харкова і Донецька.

Андрій Шевченко

(рік народження 1976)

Футболіст

 Усього десять років знадобилося Андрію Шевченку, щоб від свого дебюту у великому футболі дістатися до найвищих його вершин. У 1994 році Шевченко зіграв перший матч за київське Динамо, а вже в 2004-му, після п'яти років блискучої гри в італійському Мілані, став володарем Золотого м'яча як найкращий футболіст Європи. У тому ж році українець потрапив у список 50 найкращих топ-футболістів сучасності за версією легендарного Пеле. У складі Мілана Шевченко став першим українцем, який виграв Лігу чемпіонів (сезон-2002/03).

Форвард з фантастичною результативністю, Шевченко досі залишається рекордсменом за кількістю забитих голів (48) в історії збірної України. Крім того, він тричі ставав найкращим бомбардиром Ліги чемпіонів, двічі — чемпіонату Італії. Шевченко увійшов і в історію англійського футболу — у 2006 році його перехід в Челсі за €45 млн став найдорожчим трансфером у прем'єр-лізі на той момент.

Зараз у екс-гравця є шанс продовжити свою зоряну кар'єру вже помічником Михайла Фоменка, наставника збірної України.

Надія Савченко

(рік народження 1981)

Льотчиця, 
політв'язень, народний депутат

 Історія Героя України Надії Савченко — найновіша глава в сотні Видатних українців, і за її розв'язкою спостерігає весь світ. Однак Савченко вже стала символом — і української стійкості, і бездонної брехні Росії про конфлікт на сході Україні, і абсурдності російського правосуддя.

Льотчиця, яка давно здобула популярність за своє наполегливе прагнення стати найкращою жінкою-штурманом в українських Військово-повітряних силах, брала участь в АТО в складі добровольчого батальйону Айдар. У червні 2014 року вона потрапила в полон до сепаратистів ЛНР і була таємно вивезена в Росію.

Там над Савченко досі триває суд — її звинувачують у причетності до вбивства російських журналістів у зоні АТО. На знак протесту проти судового фарсу українка голодувала більше 80 днів, встановивши сумний рекорд у московському СІЗО Матроська тиша. З вимогою звільнити Савченко виступає вся світова громадськість, зі США та ЄС включно.

  http://nv.ua/ukr/project/istoria-100-vydayushchikhsya